Форма входу
Категорії розділу
2016 [1]
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 78
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Ребуси древнього кордону

 

            Але яким же міг бути тогочасний  Боровой-Борок на Тясьмині? Хто мешкав у степовій фортеці?

        В історії спостерігаються періоди, коли процеси містобудування надзвичайно активізуються і поселення ростуть, мов на дріжджах. Подібних „спалахів” чи „хвиль” пра-урбанізації було  кілька і в біографії нашої Батьківщини,   і в сусідніх народів. Один із цих періодів припадає  якраз на межу  першого й другого тисячоліть, коли   й було згадано   Боровой у   Іпатіївському літописі.   Як стверджують історики,  у Західній Європі, зокрема,  і в сусідніх з Україною Польщі, Словаччині, а також у дещо віддаленіших від нас Чехії, Німеччині та деяких інших країнах,  в ХІ столітті   почали з дивовижною енергійністю будуватися нові   міста. Згаданий вибух активності й досі сприймається  як незвичайне явище. Один із дослідників історії середньовічних міст Г.Бєлов так і пише: „Хоча поява міст у одинадцятому столітті... безсумнівно має свою попередню історію, але все ж є в цьому щось несподіване. Безумовно, якісь особливі умови моменту сприяли тому, щоб плід дозрівав швидше”.  

 

Чи зачепила ця   „хвиля” бодай краєчком своїм Боровой? Гадається - так. Хоча для місцевих жителів вона могла й не бути значною подією.  Адже   на Русі це було    вже не перше піднесення у містобудуванні.   Наші співвітчизники навіть  обганяли  сусідів за кількістю міст – цю обставину  історики відзначають в один голос, порівнюючи тогочасну Європу й   Київську державу.  Та й   іще   раніше, в ІХ столітті,  іноземці, буваючи в наших краях,   уже називали Русь   „країною міст”. Один із заїжджих баварських географів, завітавши  сюди   в 866-890 роках, був шокований місцевою густозаселеністю. За його словами, бужани мали  тоді 230 міст, уличі, „народ численний” – 318, волиняни – 70. Не виключено, що тоді ж, у УІІІ-ІХ століттях,  міг народитися й град Боровой. А чи й, що вірогідніше -  відродитися, набути нових рис, якщо  був іще древнішим центром торгівлі з еллінськими причорноморськими містами, заснованим іще до Різдва Христового. І саме тому  в 1190 році, тобто через двісті-триста літ після згаданого нами «спалаху» активності містобудування,    київський літописець згадує його вже як відоме поселення. 

   Відзначимо    й іншу принципову обставину: проектували й зводили древні поселення України не варяги, не готи, не хозари чи інші прибульці, а    місцеві жителі, східні слов’яни. І при цьому   за часів     Київської  Руси предки наші були лідерами в містобудуванні  навіть  у порівнянні з тими ж таки німцями, чехами, поляками та іншими європейськими народами, котрі нині пишаються своєю  віддавньою урбанізованістю.

 

 

Складно сказати, чи жили  в Боровому-Борку, як у сусідньому Торчеську,  „чорні клобуки”, дружні Києву, а чи мешкали тут лише слов’яни,  чи населення було змішаним. Те, що назва міста не містить у собі тюркських складників,  схиляє до того, що   заснували його все ж русичі. Можливо, роль засновників  зіграли племена антів, полян, котрі віддавна мешкали в цих краях – адже  сліди їхніх поселень археологи знайши доволі рясно в цьому регіоні. А ось пізніше до слов’янських першопоселенців  могли приєднатися вже й „чорні клобуки”,   сусідячи з містом русичів своїми кочовищами,   а потім – і зовсім осівши   тут.  Поки що ж завернемо увагу на принципово важливий факт:  своєю оповіддю літописець підтверджує, що в долині над Тясьмином, на місці, обжитому людьми ще з кам’яного віку, що засвідчують археологічні дослідження, поселилися мешканці    й за Київської Руси. Причому дали  місту назву, яка вказує на наявність довкола    соснових борів.

 

          А тепер звернімо увагу   на особливу обставину: довівши існування древнього міста   на території  Бірок,  згаданого в 1190 році у Київському літописі, село  автоматично отримує статус одного з найдавніших населених пунктів не лише Кропивницької  області, а й України загалом.

Огляньмося спершу на обласні центри довкола нас. Якщо виміряти вік Бірок навіть від дати його згадування в  літописі, тобто з  1190 року, то хіба що Полтава дотягує до того, аби бути ровесницею,  прописавшись у літописах під назвою Лтава в тому ж таки ХІІ столітті. А ось Черкаси й Вінниця вперше згадуються в історичних  документах принаймні на 200 літ пізніше, ніж Бірки-Боровой. Одеса – молодша на 300 літ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Херсон, як, до речі,  й наш Кропивницький (якщо брати за дату народження Єлизаветграда  час закладки фортеці святої Єлизавети)  – аж на 600. Погодьмося, при всій умовності таких зіставлень,   тенденція проглядає доволі чітко.  

         Ще більше вражає картина, яка відкривається тоді, коли заглянути до   біографій столиць   сусідніх із Україною держав.  Адже історики відзначають: саме в середні віки, коли існував Боровой,  мовби якась фантастична сила утворила   „хвилю” будування нових міст, із яких утворилися  унікальні поселення-лідери,  що відіграли виняткову роль в долі своїх народів. Це був загадковий і вражаючий час масового народження столиць   у гігантському  регіоні Європи.

Отож давайте згадаємо   походження й зародження таких  міст, аби зрозуміти в якій поважній „ніші” з Волі Божої опинився    град на Тесьмені.

Білорусь. Приблизно  століттям раніше,    ніж Боровой - у  1067 році, вперше згадується в літописах   Мінськ. Тоді відбулася битва на  Немізі між війсками половецького князя Всеслава Брачиславовича та руськими князями Ярославичами. Половці прибули  на битву, звісно ж,  із південних  степів. Але чи знали тоді кочівники про місцевий град Боровой –дозорець Києва? Було те  поселення  самостійним чи вже виступало союзником великого київського князя?  Відповідь на ці питання належить іще шукати...

Литва. Також на сто років раніше, ніж уперше згадано в літописах Боровой, у Вільнюсі було зведено дерев’яну фортецю на місці злиття рік Няріс і Вільняле. Вона, власне, й  обернула поселення на середньовічне місто   за європейськими мірками. Що в свою чергу допомогло Вільнюсу   стати об’єднувачем   територій, які з часом розвинулися в  могутнє  Велике  Литовське князівство. До цієї держави ввійде   й значна частина земель України, а разом із ними – й Бірки. Причому для наших предків у Литовській державі розпочнуться чи не найкращі часи. Принаймні,  в питаннях розвитку мови, культури – значно сприятливіші, ніж пізніше в складі Речі Посполитої чи Московської держави. Отож Боровой може пишатися тим, що був майже ровесником   прибалтійської  держави, котра відіграла важливу роль у долі Батьківщини...

 

        Естонія. ХІ століттям  датуються перші документальні згадки  й про Таллін (Коливань, Ревель) та деякі інші древні міста цієї прибалтійської країни. Таким чином,  столиця Естонії „прописалася” в історії також лише на сотню літ раніше, ніж град Боровой, а тому може так само вважатися його сучасником...

Росія.  У тому ж  ХІІ столітті, що й Боровой, але на 43 роки раніше - у 1147 році, вперше згадується в літописах Москва. Спочатку вона характеризується  як дрібненьке, малопримітне укріплення. Але затим   долю   провінційного містечка радикально змінив київський князь Юрій Долгорукий. У 1156 році він обніс Москву валом заввишки в 8 метрів  і  завширшки в основі 14 метрів,  зверху звів іще й дубові стіни. Це було перше кільце укріплень, що проіснувало півтора століття, ставши свідком стрімкого подальшого піднесення цього міста. Адже  невдовзі   Москва  обернеться  на столицю однієї з   наймогутніших імперій в історії людства...

 

            Латвія. Ригу можна вважати вже молодшою за віком від Борового.  Щоправда,  вперше в історичних документах відомості про столицю Латвії з’являються майже водночас із містом на Тясьмині - у ХІІ столітті. Але офіційна дата  заснування Риги датується все ж   пізнішим часом - 1201 роком...

               Угорщина. Угорський король Бела ІУ в ХІІІ столітті, після навали татаро-монголів, звів свій замок на березі Дунаю – на крутій Будайській горі, започаткувавши таким чином знамениту Буду з розкішними палацами знаті й давши поштовх розбудові на протилежному  березі міста купців та ремісників. Таким чином, Будапешт , як мінімум,  на   століття молодший від Борового...

              Польща. Варшава заснована в ХІУ столітті. Хоча, як і Боровой, виникла на місці значно давніших „безіменних” поселень. Та за „історичним паспортом”, як бачимо, столиця Польщі поступається Боровому майже двома століттями...

               Румунія. Приблизно водночас із Варшавою виник і Бухарест. А під своїм нинішнім іменем столиця Румунії згадується в літописах іще  пізніше -  в 1459 році.   Таким чином Боровой годиться Бухаресту в пращури, переважаючи столицю Румунії більш як на 200 літ...

             Молдова. Кишинів уперше в історичних документах згадується  1436 року. Тобто  Боровой старший більш як на два століття  за столицю Молдавії...

           Звісно, в таких зівставленнях чимало умовностей. Скажімо, згадані щойно  міста виникали на місці   поселень, котрі існували значно давніше, ніж згадується в письмових джерелах, і археологи знаходять їхні сліди. До речі, те ж саме спостерігаємо і в  Бірках, котрі в літопису  згадуються в 1190 році, а розкопки відкрили тут стоянки людей щонайменше   на десять тисячоліть раніші.   Але все ж письмова згадка в древніх документах – особливе свідчення для біографії будь-якого поселення. І в цивілізованому світі саме по таких літописних, історичних, культурних фактах визначають „метрики” сучасних   міст і сіл. Принаймні, й наведені дані я брав із офіційних джерел, котрі презентували столиці солідних  європейських держав.

 

Але як же сталося, що така древня велич   розгубилася в віках? Чому Бірки відстали від своїх «ровесників» і не обернулися якщо й не на столицю степового краю, то на потужний центр ремесла, торгівлі, культури?

Виявляється, не ми одні жалкуємо з приводу подібної втрати. Уперше з  тим, що однолітками можуть бути велике місто й маленьке селище чи й навіть сільце,     я зіткнувся  в Прикарпатті й Закарпатті. Там   місцеві жителі   розповідали мені про те, що їхні   села  й селища старіші, скажімо,  за Львів.    Заглянувши до історичних джерел, я переконувався – дійсно, так. Із  різних причин  деякі древні міста в різні  епохи втрачали своє значення і   ставали невеличкими малознаними поселеннями. Достатньо згадати бодай Галич – колись столицю могутньої європейської держави, утвореної в ХІІІ столітті могутньою  рукою князя Данила.  Нині це невеличкий районний центр Львівщини. І що ж?    750-літній ювілей  Львова  бучно відзначався культурною громадою   і в Україні, і  завдяки  ЮНЕСКО - на всій планеті, а  ось значно древніший день народження Галича –  малопомітний, оскільки то  «подія регіонального  масштабу». До речі, на моє переконання – така диспропорція   незаслужена. Я не проти    пошанування Львова - славетного сучасного центру Галичини, перлини архітектури, міста, що внесло незрівнянний вклад   у освіту, культуру, духовність не лише України, а й загалом світової цивілізації. Та все ж,    споглядаючи приємні   урочини Львова,  момовлі думаєш про те, що славне «місто Лева» вперше згадується в історичних документах   на 60 років пізніше, ніж  Боровой. І  в черговий раз жалкуєш,  споглядаючи  долю  степового града на Тясьмині. Адже все могло б тут    скластися зовсім інакше, якби не   руйнівна навала монголо-татарської орди. Адже Боровой нічим бо не поступався іншим містам, народженим згаданою нами щойно історичною „хвилею” містобудування, котра  підняла на просторах Європи  міста-лідери, що стали затим столицями держав.  Погляньмо, як небагато потрібно було для того, щоб отримати поштовх для розвитку таким поселенням у давнину: там  звели кріпосні стіни, там - палац... Але  ж усе це могло бути й на Тясьмині!    Втім, можливо, навіть - і було.  До того ж оскільки Боровой був одним із найпівденніших древніх міст Русі, то  на неозорих вільних землях, що пролягали до самого Чорного моря,  напевне дуже зручно було б   створювати адміністративний центр, який управляв би цим грандіозним регіоном. А отже місто на Тясьмині  й само розвивалося  б, долучаючись до прогресивних тенденцій своїх часів, і робило б помітний вклад у досягнення рідного краю.

 На жаль,   нині це лише загальні міркування й жалі. А для історії   потрібні реалії.

 

         (...) Втім,   гадаю,    час  зробити паузу. Мандрівку вглиб  віків, які передували Київській Русі, ми продовжимо   в наступному розділі, де згадаємо, зокрема,       скарби  Герр – таємничної столиці скіфських жерців, навіть назву якої в ті часи боялися вимовляти вголос. Адже є чимало підстав шукати її саме в нашому регіоні. З цим погодився в бесіді зі мною й Борис Миколайович Мозолевський, археолог-поет, котрий розшукав шедевральну скіфську пектораль. А ось нинішній розділ  хотілося б завершити тим, чим   його й  розпочинали. Пригадуєте? Ми згадали легенду про те, як ординці руйнували  град Боровой і як   до останнього боронили його місцеві мешканці. Але чи ж  справедливо було б  лишати в пам’яті   древнє місто  лише  в пожежі й загибелі? Адже    воно довгі віки квітувало в степах. Тому давайте    глянемо   на нього саме тоді, коли воно повнилося  радістю й благополуччям.  

Отож  - запрошую   до града Борового в час його розвою - за півстоліття до фатального нападу татарського війська.  На календарі – 1190 рік. Перед нами – одне з 270 міст Київської Руси, відомих на сьогодні історичній науці.  Відчиняємо двері у ХІІ століття...

                            На торжищі, на Тесьмені...

             Подорожньому, котрий піднявся б на   пагорби, що могутньою вартою оточили мальовничу зелену долину, розділену навпіл    голубою стрічкою     Тесьмені, відкрився б краєвид,  від краси якого перехопить подих у бідь-якої людини.   Бо ж і погляд, а з ним і душа, не можуть не замилуватися  чарами долини, інкрустованої мальовничими лугами, гаями, сосновими лісами, цією  тихою гаванню, в яку з довкружнього   моря   степу вливаються свіжі хвилі різнотрав’я. Як не може не зачарувати  й саме місто, що звільна    розкинулося над рікою, збилскуючи банями церков.

 

         І взимку, і влітку  домінують у  цій  благословенній місцині зелені барви. Головним чином, завдяки сосновим борам, які купчаться то мальовничими острівцями, то  масивними килимами  і на рівнині,   і на схилах пагорбів. Ці ліси дали місту не лише  не в’януче пишне смарагдове вбрання, а й назву.

 

          Та не менш колоритні барви      додає Боровому  й  ріка. Але вже   срібно-голубі. Тесьмень  в’юниться по всій долині, омиваючи місто з трьох боків і вигином свого русла утворюючи   півострів. Таким чином, течія   стає  природнім рубежем, що захищає бірчан від нападників. Отож їм лишається  тільки завершити цю „пропозицію” природи -   укріпити  береги   дерев’яним частоколом. Що вони   й зробили вельми успішно.

 

           Подорожньому одразу видно, що Тесьмень – улюблене місце   місцевих жителів.  Онде рибалки закидають   снасті...  Вздовж берега жінки  перуть одяг... На мілині господарі напувають домашню худобу...  Малеча ж галасливо брьохається в воді – діти   виростають на ріці, купаючись від ранньої весни до пізньої осені. Отож, і плавають у Боровому так само вправно й природньо, як і їздять верхи на конях чи  полюють у довколишніх лісах і степах...

          Але Тесьмень -  іще й  годувальниця. Ондечки, біля кріпосних стін, водяний млин приймає до себе всіх, кому треба  зерно перемолоти на муку. Хліб, як кажуть, - усьому голова. Та значно більше  дає ріка  до столу бірчан з іншої економічної кишені. Адже   Тесьмень - притока Дніпра, а отже й з’єднує Боровой із містами, розташованими по всьому Славутичу, власне, як і по всій Русі. Єднає й  з далекими заморськими краями, до яких веде торговий „шлях із варягів у греки”. А тому час від часу  прибувають до Борового лодії – і більші, наповнені заморським крамом, тоді їх волочать руслом, бо ж для осадки судна   глибина Тесьмені біля витоків недостатня, і маленькі, в’юнкі - з товаром від мешканців довколишніх поселень, котрі легко дістються самотужки.

           Найчастіше причалюють до пристані купці з Києва, з-під Канева.  Та бувають лодії   й з інших куточків Русі, і з інших кінців світу – і від холодних морів півночі, і від теплих вод  Середземномор’я, і навіть з просторів Атлантичного й  Індійського океанів. Одні  судна приправляють сюди купці-співвітчизники. Інші -   „гості”, як вуть на Русі торгівців   із далеких країв.  Щоправда, прибувають лодіями сюди не лише торгові люди, а й вої дружини великого київського князя, котрі заступають на варту південного кордону Русі, змінюючи своїх попередників.

            Не дивно тому, що найвелелюдніше місце в Боровому - саме пристань та квартали міста, що підступають до неї. Тут міститься й  торжище, де продають   товари і місцеві купці, і заморські „гості”.    Тут же пропонують власні вироби й   майстри з Борового.

           Ну а коли  так, то залюбки вибирають собі все необхідне  на торжищі й  мешканці міста – від старого до малого. Як і кочівники, котрі вільно мешкають у довкружніх степах. Втім, лише ті з них, що на даний момент дружні з великим київським князем. Бо ж ті, що вороже налаштовані,  прибувають до Борового не торгувати, а грабувати. Але  їх і зустрічають зовсім інакше.

          Досвідчене око відразу відзначить, що місцеве торжище  значно  поступається тим, які нуртують на Подолі в Києві чи в урочищі під Каневом. І   розмахом торгівлі, і   виставленими тут   товарами.  Хоча    й  у Боровому  звеселяється серце  багато чим. Тому й весело єднаються  тут у барвисту юрбу   і пишно одягнені   бояри та їхні родини, і суворі вої з великокняжої дружини, і заглиблені у внітрішню молитву священники й ченці. А разом з ними - холопи, смерди з довколишніх сіл,  верхівці зі степових кочовищ. Та особливий колорит вносять у цю людську масу все ж купці.   Адже тут і нарядні візантійці, і допитливі ольвійці як і інші торгові люди еллінські, і галантні венеційці, і ретельні   німці, і суворі  варяги, і проникливі   хозари, і поштиві торговіці  з Хорезма, і галасливі булгари, і запальні вірмени... Вони, щоправда, не збираються гуртами,  як це звично для них, скажімо, в Києві, де купці утворюють цілі об’єднання за ознакою національності чи віри. Адже Боровой не   такий великий як стольний град,  а отже й навідуються сюди торговий люд більше поодинці. Одначе за рік на  пристані   мешканці Борового бачать у себе прибульців  і з Європи, і з  Азії, і з  Африки, і з Середземномор’я. Що ж до своїх співвітчизників, то ті прибувають, без перебільшення,  із усіх   куточків Русі: і товар запропонувати, і погостювати в своїх партнерів, друзів, родичів. Особливо почастішало їх після того, як князі київські передали торгівлю із боярської монополії до приватних рук. Майстровиті люди  з Борового виглядають купців-співвітчизників особливо радо, оскільки ті охоче купляють місцеві вироби, аби продати їх  уже  в інших містах – як у себе на Батьківщині, так  і на далеких заморських торжищах.

              Відповідно, й гроші на пристані також ходять різні. Купці, що  прибувають   Славутичем по шляху «із варягів у греки», охоче беруть   римські, візантійські монети. Але не відмовляються й від східних, насамперед - арабських. А ось між собою русичі обходяться власними: гривнями, пропонуючи їх як із золота, срібла, так і в кунах - у сріблі   меншої вартості. Втім, частині покупців, насамперед - найбіднішим,  прийнятніші   не цілі гривні, а їх відрубані частинки - ногати, резани, векші.

Пристань над Тесьменню   рясніє різноманітними товарами. Особливо в базарний день – себто в єдиний   день на тиждень, коли свої пропозиції на ринку виставляють   уже  не лише купці, а й безліч  простих мешканців Борового, і навіть кочівники з прилеглих степів. Одні вироби пропонують зі спеціальних лотків на березі й прибережжі, другі – дістають зі складів, зведених неподалік за частоколом,  треті  – виставляють у   віддаленіших місцях, відведених для спеціальних пропозицій. Та більшість пропонує свій крам прямо на землі, а то й з лодій, човнів, з причалу. Деякі - навіть у воді, як, скажімо, лісоруби, котрі сплавляють сюди будівельний ліс.

          І  чого ж тут лишень не знайдеш...

Онде гончарі крутять ногами свої   круги, руками при цьому творячи найрізноманітніший посуд прямо перед покупцями. Тут же   продаються й готові вироби. Підійдемо ближче. Перед очима – щедра ряснота пропозицій:  миски, тарілки, глечики, макітри, горшки, горнята, макітри, карафки, куманці, чаші, чашки – найрізноманітніших розмірів, форм, об’єму, з різноманітними візерунками й без них...

       Втім, їхні конкуренти – майстри по дереву- також не відстають: вони виставляють і свій посуд, насамперед – миски, ложки. А ще -  мисники для зберігання  необхідного для того, аби поїсти й випити. Однак кожен такий виріб розмальований так, що й не зрозумієш, что то корисна річ до хати, чи суто прикраса...

Поряд  пропонують товари   й заморські „гості”. І тут уже не відвести очей від  завезених із Візантії,   Ольвії,  Середньої Азії срібних і золотих тарілей, кубків, чаш, ложок, ножів...

 

Ковалі також прямо на березі розмістили  свої кузні. Одні розжарюють у вогні метал і формують його, клепаючи  молотами по наковальнях. Інші  викладають перед покупцями вже готові  вироби з заліза, міді, олова. Не лише ковані, а й тиснені. Втім, форм обробки металу   тут, традиційно, багато...

Звісно, чоловіків особливо ваблять торгові ряди зі зборєю: розглядають, приміряють кольчуги, шоломи, перевіряють на міць і гостроту мечі, виважують у руках бойові сокири й кинжали, списи й  булави, приміряють щити, цілять  із луків стрілами...  Хоча не менше стовпище й біля   мирних товарів. Тут - усе для праці:  сокири, коси, серпи, ножі, наконечники для плугів. Догодили ковалі й господиням -  їм є з чого вибрати рогачі, кочерги та інше кухонне причандалля. Навіть – голки й шпильки.  Поряд продають  знаряддя, змайстровані також і з дерева –  мотиги,  плуги,  граблі, рогатини, вила...

 

Завжди багато  на пристані   дарів,   зібраних зі степової землі: тут і  пшениця, і жито, і ячмінь, і овес, і просо, і горох. Різноманітна городина: від цибулі й  часнику – до капусти й гарбузів. Продається й мука,  і вже випечений   хліб. А до них – сіль, прянощі, різноманітні приправи...

Цікаво, що ваги на торжищі спецально перевіряються представником влади, аби показували точно – християни не можуть обманювати. Втім, охочих перевірити   – немало. Тим паче, що за вельми незначну платню ваги можуть придбати як продавці, так і покупці...

Значну частину торговиці займає живність: коні – як породисті верхові, так і витривалі тяглові. Поряд - корови, воли, вівці, кури, гуси, качки, свині... Кочівники зі степу заводять сюди подеколи навіть  верблюдів. Довкола них одразу збирається гурт дітвори, сміхотливий і боязкий водночас – одні захоплено розглядають дивну тварину, інші намагаються дати їй пожувати якусь галузку...

         Мисливці пропонують щойно впольовану ними звірину й птаство. З захопленням розглядають покупці як стриножених диких коней, косуль, так і туші   забитих турів і вепрів, роги оленів і лосів, шкури лисиць і білок, тушки  куріпок і бакланів... Жартуни приводять на торжище інколи й дресированих ведмедів, які потішають люд кумедним виконанням найрізноманітніших команд...

 

Чинбарі викладають перед покупцями вже вичинені шкіри, з яких можна і шити одяг, взуття, і виготовляти безліч інших виробів.  Мешканці Борового, й кочівники зі степу пропонують шкіри й хутра не лише впольованих, а й    свійських тварин. А деякі  закликають поміряти вже пошиті шуби, шапки, чоботи... Поряд – пропонують  м’ясо, молоко – як свіже, так і прокисле,  сир, масло ...

Рибалки доправляють човнами свіжий улов. Окремі продають і снасті – плетені сіті, неводи,  а з ними й верші – спеціальні кошики з лози, призначені для виловлювання риби. Тут же можна придбати й вудлища, леску, гачки, поплавки, чи    й вудку  в повному спорядженні, до речі, не лише виготовлен місцевими рибалками, а й привезені з далеких вод...

Бортники виставляють   духмяний мед, віск – їхні столи сяють м’якою райдугою золотисто-охрових тонів. Дехто продає навіть борти - колоди, спеціально зрубані й оброблені таким чином, щоб у них зручно жилося бджолиним сімействам. Виставляй у довколишніх лісах чи степах - і вчися тонкому мистецтву спілкування з цими дивовижними комахами!..

Яскраво сяє на торжищі   веселка барв найрізноманітніших    матерій. Тут і полотна, зіткані місцевими господинями, і крам, завезений здалека. Мов казковий букет квітів – вишиті рушники, сорочки, плахти. Рясніють   барвами   розвішені рядна з місцевої сировини,     килими роботи як місцевих, так і  східних майстрів... Тут же й парча,  шовки,  сап’ян... Продається й готовий одяг –   і виготовлений майстринями з Борового,   і   привезений із еллінських міст.

Радує зір   величезний вибір прикрас та ароматних олій – як зі Сходу, так і з європейської  півночі. Мало яка жінка не навідається сюди й не кине оком на такі жадані зваби. Адже тут іще й вироби з бурштину, доставлені з Балтії, і скляні буси зі Скандінавії.  А як не зважити на ювелірів, котрі  припрошують до чудових виробів із золота, срібла, коштовного каміння, до намист із перлів, до сережок, каблучок, гривень...

Втім, біля купців із Балтії товчуться  й чоловіки. І тут уже домінують    наміри не стільки збагатитися метеріальними надбаннями  для роботи чи прикрасами своїм дружинам і донькам, скільки бажання посмакувати.  Адже на торжищі можна, скажімо, скуштувати  оселедців, привезених із північних морів, і  запити їх балтійським   пивом.  Хоча в Боровому й своєї солонини вдосталь, і пива тут не мало варено, та хочеться все ж чогось незвичайного...

А біля самого берега господарі розглядають сплавлений ліс у воді чи суху деревину на березі. Будівництво в місті не припиняється ні на день, отож із довколишніх лісів   доставляють необхідний матеріал. Тут же сидять і  майстри чи й цілі артілі, чекаючи замовлення на роботи. Вправність   умільців з Борового відома далеко за межами міста, бо ж працюють вони і в Києві, будуючи хороми й храми, і споряджають лодії в урочищі під Каневом. Традиції  родин бірчанських майстрів передаються з покоління в покоління...

Особливий попит – на духовні товари. Ікони, свічки беруть усі. Але багато охочих погортати й святі рукописні книги, везені як із Києва, так і з Константинополя. Деякі найзаможніші бірчани – купці, священики, збирають у себе вдома навіть   власні біліотеки. І для місцевих купців, і для приїжджих не дивина вести чи підтримувати бесіду кількома мовами. Йдеться не лише про те, що змалку бірчани вільно спілкуються зі степовиками по-їхньому. У місті чимало хто читає священні книги церковнослов’янською, розмоваляє  грецькою й латинською...

А який же торг без веселощів? У русичів –душа широка, а отже,  не може обійтися без пісні й танцю, без щирої розмови за пивом чи медом. І напоїв тих  безліч, і музик, і танцюристів...

Ну а коли збираються богатирі, то не можуть не  помірятися   один із одним силою. І тоді поєдинки з боротьби, кулачного бою, фехтування, верхової їзди, підіймання ваги, подолання перешкод на конях  чи інші змагання збирають гамірні й азартні гурти уболівальників. Силу, спритність у степу   люблять і поважають!

І з самого Борового, і з довколишніх степів – чи то пішки, чи верхи на конях, чи на  повозках – все прибувають і прибувають  купці й продавці. Через Тесьмень перекинуто міст, що з’єднує міський  правий берег із лівим, іще не заселеним, степовим. У цей бік виходять і головні ворота міста. Нині, за мирного часу, вони гостинно відчинені. Але якщо  поступає сигнал тривоги,   швидко зачиняються, міст розводиться, обертаючи цю місцину  в фортецю, а ріку – в водну перешкоду.

За дерев’яним частоколом видніються квартали міста. Будівлі заповнюють   значний простір і впираються в земляний вал, яким перегороджено перешийок півострова, утвореного Тесьменню. У  кварталах ремісників  переважають землянки. Щоправда, трапляються  і    дерев’яні будинки, і з глиняними стінами. А поряд здіймаються хороми   купців. У центрі міста – терем воєводи, помешкання для дружинників. А ще -  найбільший із храмів Божих. Перед ним - площа для зібрань громади. Хоча, слід зауважити, що значно охочіше й частіше мешканці Борового збираються на пристані, на торжищі. А до помешкання воєводи   сходяться хіба на віче та послухати гінців, котрі зачитують княжі укази...

Бані церков, увінчані хрестами, височіють в усіх куточках міста.  Храмів чимало, як і охочих їх відвідувати. При церквах діють і школи, де викладають священики, дяки, ченці – грамота в Боровому доступна всім – і багатим, і бідним.

 

На протилежному боці ріки, на крутому узвишші берега, що зветься урочищем „Байрак”, височіє частокіл городища, сторожові вежі. Там постійно мешкає збройна залога, вдень і вночі пильно несучи вахту. Особливо дослухаються   до     грізного тупоту  багатьох  копит бойових коней. Скільки разів підступали нападники зі степу  до Борового – не злічити! Тоді сторожа одразу подає сигнал у місто,  аби забезпечувало оборону, а воїни за частколом хутко  лаштуються для відбивання   атаки ворога...

Поки що живе пристань Борового повсякденним мирним життям своїм: приймає гостей, розмовляє,  торгується, рахує,  міряє, важить, куштує,  читає, танцює, грає, співає, жартує, приказує... Звісно, крізь товщу майже тисячі років, яка відділяє нас від міста на Тесьмені, ми з вами розгледимо   далеко не все. Щось видасться нам дрібним, і ми не зважимо на нього, про щось просто не знаємо, а чи  й не здогадуємося нині. Але й такого погляду достатньо, аби минувшина   пробудила в душі теплінь, поманила серце в  суворі й звитяжні часи, коли найбільше цінувалися не гроші, а віра, сила й правда, не багатство матеріальне, а майстерність і талант, мужність і витривалість, коли корозія жадоби ще не роз’їла душі християнські і серця наших предків сяяли чистою любов’ю до світу й людини, а лицарство кликало служити передусім Богу й Батьківщині.

І боляче навіть від думки про те, що кипіння життя, яке бачимо на пристані,  приречене на те, аби вже дуже скоро    загинути в полум’ї, під   навалою могутнього ворога. Адже ніхто з мешканців Борового  у 1190 році, в якому згадав це місто київський літописець, іще не знав, що   в цей же час за   тисячі кілометрів від Дніпра    сталася   подія, котра, по суті, підписала вирок  граду на Тесьмені, як і багатьом іншим поселенням русичів. Бо ж  саме в    цей час   на іншому краю континенту – в Монголії – у  степах, вельми схожих на причорноморські своєю безмежністю, правителем усіх монголів проголошено  молодого вождя Тугучина. Він не просто об’єднає   розрізнені  племена степовиків під своєю рукою. Новий лідер  надасть співвітчизникам неймовірну  енергію, яка  мов снігова куля, що котиться  згори,    стане    стрімко набирати масу й силу. І  цей процес збирання докупи земель і власності, врешті,  зробить Тугучина  наймогутнішим  володарем на Землі.  Могутнішого за нього   людська історія не знає й досі.

   Тугучин  візьме собі  ім’я „Чингіз-хан”, що в перекладі означає „Океан-хан”, тобто - Повелитель Всесвіту, посланий Богом. І   сповна виправдає це ім’я. Адже він     стане  одним із найгеніальніших, найзагадковіших  і найжорстокіших полководців і правителів із усіх, кого народжували на Землі жінки. Хан монголів розпочне створення імперії, яку завершать формувати його діти і внуки, вогнем і мечем підкоривши гігантські простори від Тихого океану на сході – до гирла Дунаю – на заході, від Північного Льодовитого океану на півночі – до Адріатики, Аравійської пустелі,   гір і долин Індії на півдні. Ніхто з людей, які будь-коли жили на Землі, не мали таких гігантських володінь. Ніхто з земних правителів ні до того, ні пізніше, не мали такої неосяжної влади.

І ось ця грандіозана вселенська сила всією могуттю своєю рушить на схід і поступово, мов крива   шабля нукерів Чингіз-хана, здійметься над Руссю. Бо ж Повелитель Всесвіту  рушить за новою здобиччю уже в ці володіння. 

А там протистояти   гідно буде вже нікому. Бо ж на Русі розпочався  процес цілком  протилежний тому, який започаткував у себе Тугучин. Якщо юний хан монголів стартував, практично, з нуля, у творенні своєї юної імперії, то на Русі,  навпаки, вже століттями існувала  надмогутня держава. Та саме в   ХІІ столітті  у глибинах своїх  почала танути й кришитися, мов крижана гора під палючим сонцем. Хоча держава ця все ще   займала величезні території - від Балтійського до Чорного моря,    від ріки Оки - до Карпатських гір.  Хоча ще  пам’ятали степовики  потужний вплив на них держави русичів… Хоча й  самі русичі не забули, що    в Ярослава Мудрого дружина була шведською принцесою, одну з сестер його взяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич, тоді як троє синів великого князя київського одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького й угорського королів. І хоча в 1190 році „європейський сват”, як жартома називали Ярослава,  вже   спочивав у саркофазі в Святій Софії, могуть Русі   довкруги сприймалася все ще як аксіома.

Одначе  на відміну від монголів, котрі об’єднувалися самі й об’єднували все довкруги, в ім’я свого правителя не шкодували навіть