Форма входу
Категорії розділу
2016 [1]
Календар
«  Травень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Наше опитування
Оцените мой сайт
Всього відповідей: 90
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ ЗАКОНУ БОЖОГО

  1. Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.
  2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.
  3. Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.
  4. Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий — субота — для Господа Бога твого.
  5. Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.
  6. Не вбивай.
  7. Не чини перелюбу.
  8. Не кради.
  9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
  10. Не жадай дому ближнього твого, не жадай жони ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані осла його, ані всякої худоби його, ані всього, що у ближнього твого.

Десять заповідей Закону розміщені були на двох скрижалях, бо в них містяться два види любові: любов до Бога і любов до ближнього.

Вказуючи на ці два види любові, Господь Ісус Христос на запитання, яка заповідь найважливіша в Законі, сказав: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф 22, 37-40).

Любити Бога ми повинні насамперед і понад усе, тому що Він наш Творець, Промислитель і Спаситель — «Бо ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17, 28).

Потім повинна йти любов до ближнього, яка служить виявленням нашої любові до Бога. Хто ближнього свого не любить, той і Бога не любить. Св. апостол Іоан Богослов пояснює: «Хто каже: Я Бога люблю, а брата (тобто ближнього) свого ненавидить, той говорить неправду, бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін 4, 20).

Люблячи Бога і ближніх, ми цим виявляємо й істинну любов до самих себе, бо істинна любов до самого себе і полягає у виконанні наших обов’язків перед Богом і ближнім. Вона виявляється в турботі про свою душу, в очищенні себе від гріхів, у підкоренні тіла духу, в обмеженні особистих потреб. Ми повинні берегти своє здоров’я і турбуватися про розвиток своїх душевних сил та здібностей, щоб краще виявляти свою любов до Бога і ближніх.

Таким чином, любов до себе не повинна проявлятися на шкоду любові до ближніх. Навпаки. Ми повинні любов до себе приносити в жертву любові до ближніх. «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе (тобто пожертвує життям своїм) за друзів своїх (ближніх своїх) (Ін 15, 13). А любов до себе і любов до ближніх повинна приноситись у жертву любові до Бога. Господь Ісус Христос про це каже так: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, не достойний Мене; і хто не бере хрест свій (хто відмовляється від усіх життєвих бід, страждань і випробувань, які посилає Господь, а йде легким, беззаконним шляхом) і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф 10, 37-38).

Якщо людина передусім любить Бога, то, природно, вона не може не любити і батька, і матір, і дітей, і всіх ближніх своїх; і любов ця буде освячена Божественною благодаттю. Якщо людина любитиме когось з них, без любові до Бога, то така любов її може бути навіть злочинною: наприклад, така людина для добробуту своїх рідних або друзів може позбавити добробуту інших, бути до них несправедливою, жорстокою тощо.

Отже, хоча увесь Закон і полягає у двох заповідях любові, але для того, щоб нам ясніше уявити наші обов’язки перед Богом і ближніми, вони поділені на 10 заповідей. Обов’язки наші перед Богом визначаються у перших чотирьох заповідях, а обов’язки перед ближніми — в останніх шести заповідях.

ПРО ПЕРШУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене.

Першою заповіддю Господь Бог указує людині на Самого Себе і спонукає нас шанувати Його — єдиного істинного Бога. Крім Нього, нікому не повинні ми віддавати Божої пошани.

Ім’я «Господь» — від слова «владарювати»; ім’я «Бог» — від слова «багатий у милості», благий. Як всемогутній Бог повеліває; як милосердний Він відкриває Самого Себе і Свою святу волю. Для того, щоб шанувати Господа Бога, ми повинні пізнавати Його, тобто учитися богопізнання.

Богопізнання є найважливіше з усіх пізнань. Воно являє собою перший і найважливіший наш обов’язок. Усі наукові людські знання, якщо вони не осяяні світлом богопізнання, втрачають своє істинне значення, свій сенс і свою мету. Замість добра такі знання приносять у життя багато зла.

Для набуття богопізнання, тобто для того, щоб навчитися пізнавати істинного Бога, ми повинні:

  1. Читати і вивчати Святе Писання (Слово Боже), яке сповіщає нам істинне і найдосконаліше пізнання про Бога.
  2. Читати творіння святих отців і вчителів Церкви, що не обхідно для правильного розуміння Св. Писання і для збереження себе від перекрученого, неправильного розуміння.
  3. Якомога частіше відвідувати храм Божий, бо всі служби церковні, що в ньому здійснюються, являють собою наочне повчання про Бога і діла Його.
  4. Слухати проповіді пастирів і читати книги релігійно-морального змісту.
  5. Вивчати творіння Боже — природу, а так само й історію роду людського, які являють нам дивні дії промислу Божого.

Ця заповідь покладає на нас і певні обов’язки богошанування. Ми повинні:

  1. Вірувати у Бога, тобто мати щире і тверде переконання в Його існуванні.
  2. Ходити перед Богом, тобто завжди пам’ятати про Бога і все робити так, ніби перед очима Божими (поводитися з обачністю), а разом з тим не забувати, що Бог бачить не тільки наші справи, а й наші помисли.
  3. Надіятися на Бога, любити Бога і коритися Богу, завжди бути готовими робити те, що Він повеліває, і не ремствувати, коли Він не те робить з нами, що ми хотіли б самі. Бо тільки один Бог знає, що і коли нам дати, — що нам корисне і що шкідливе.
    Вища форма любові до Бога є благоговіння, або страх Божий, тобто боязнь віддалитися від Бога через наші гріхи.
  4. Поклонятися Богу, прославляти Його і дякувати Господу Богу як Творцю, Промислителю і Спасителю нашому, пам’ятаючи про всі Його дари і ласки до нас.
  5. Безбоязно сповідувати Бога, тобто перед усіма визнавати, що Він наш Бог, і не відмовлятися від своєї віри, хай навіть за це віровизнання доведеться постраждати і померти.

Гріхи проти першої заповіді:

  1. Безбожництво — коли люди зовсім заперечують буття Боже. Таких людей пророк Давид називає безумними: «Сказавбезумний у серці своїм: Бога нема» (Пс. 13, 1).
  2. Багатобожжя — коли замість єдиного істинного Бога визнають багато вигаданих богів.
  3. Безвір’я — коли люди, визнаючи буття Боже, не вірять у Його Божественне Провидіння й Одкровення. Це безвір’я часто ви никає внаслідок неправильної освіти і виховання, від гордощів і зарозумілості, від захопленості поганими прикладами, від зневажливого ставлення до Церкви і від гріховного життя.
  4. Єресь — коли люди видумують або винаходять вчення, противні Божественній істині, або вперто і навмисне перекручують Божественну істину.
  5. Розкол, тобто свавільне ухилення (відокремлення) від єдності богошанування, — від небажання мати єдність з право славною Церквою.
  6. Боговідступництво — коли люди зрікаються істинної віри, боячись переслідувань, глузувань, або заради якихось земних роз рахунків, або від захоплення псевдонауками.
  7. Відчай — коли люди, забуваючи про безмежне милосердя Бо же, не сподіваються отримати від Бога допомогу і спасіння. Найжахливіші приклади відчаю являють собою самогубці.
  8. Чаклунство — коли люди, залишивши віру в силу Божу, звертаються до різних таємних і злих сил.
  9. Марновірство — коли вірять у якусь звичайнісіньку річ, приписуючи їй надприродну силу.
  10. Лінощі у молитві і у всякій богоугодній справі.
  11. Любов до творіння більша, ніж до Бога.
  12. Людино догідливість — коли турбуються більше про те, як догодити людям, ніж Богу.
  13. Самовпевненість — коли сподіваються більше на себе або на інших людей, ніж на ласку і поміч Божу.

Заповідь Божа не суперечить нашому обов’язку шанувати святих ангелів і святих угодників Божих і молитися їм, бо ми шануємо їх не так, як Самого Бога, а як вірних служителів Божих, які догодили своїм життям Богу. Св. ангели й угодники Божі близькі до Бога і можуть бути нашими помічниками в молитві перед Господом Богом. Ми повинні просити їхньої допомоги і заступництва, твердо сподіваючись, що Господь заради них скоріше почує і наші грішні молитви. Слово Боже каже: «Моліться один за одного, щоб вам зцілитися; забагато може щира молитва праведного» (Як. 5, 16), «Бог не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лк 20, 38).

ПРО ДРУГУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, або на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

Другою заповіддю Господь Бог забороняє ідолопоклонство, тобто забороняє робити собі для шанування кумирів або ідолів, або шанувати подобу чи зображення того, що ми бачимо на небі (Сонця, Місяця, зірок), і що знаходиться на землі (рослин, тварин, людей), або знаходиться у водах (риб). Господь забороняє поклонятися і служити цим кумирам, замість істинного Бога, як це роблять язичники.

Із забороною поклонятися кумирам та ідолам ніяк не можна плутати православного поклоніння святим іконам та мощам, за що нам часто дорікають протестанти та різні сектанти. Шануючи святі ікони, ми не вважаємо їх богами або кумирами, вони для нас тільки зображення, образ Бога, або ангелів, або святих. Слово «ікона» грецьке і означає «образ». Поклоняючись іконам і молячись перед іконою, ми молимося не матеріальній іконі (тобто фарбі, дереву або металу), а тому, хто на ній зображений. Всякий знає, наскільки легше звертатися думкою до Спасителя, коли бачиш пречистий Його лик, чи хрест Його.

Святі ікони дані нам для побожного спомину про справи Божі і святих Його, для побожного піднесення думок наших до Бога і Його святих. Через це розпалюється наше серце любов’ю до нашого Творця і Спасителя. Святі ікони є для нас тими ж священними книгами, тільки написаними, замість літер, лицями і речами.

Ще у Старому Завіті Мойсей, через якого Богом дана заповідь, яка забороняє ідолів, у той же час отримав від Бога повеління поставити у скинії (тобто пересувному єврейському храмі) золоті священні зображення херувимів на кришці ковчега завіту. Господь сказав Мойсеєві: «зроби їх на обох краях кришки… Там Я буду відкриватися тобі і говорити з тобою над кришкою,між двома херувимами, які над ковчегом одкровення, про все, що Я буду заповідати через тебе синам Ізраїлевим» (Вих. 25, 18, 22). Господь повелів Мойсеєві також виткати зображення херувимів на запоні, яка відокремлює святилище від Святого Святих, і на внутрішньому боці висонних покривал (з дорогої вовняної тканини), якими накривали не тільки верх, а й боки скинії (Див.: Вих. 26, 1-37).

У храмі Соломона були також скульптурні і вишиті зображення херувимів на всіх стінах і на церковній запоні (Див.: З Цар. 6, 27-29; 2 Пар. 3, 7-14). І оновлені були херувими на кришці ковчега завіту (Див.: 2 Пар. 3, 10). Коли храм був готовий, «слава Господня (у вигляді хмари) наповнила храм» (3 Цар. 8, 11). Зображення херувимів були благоугодні Богу, і народ, дивлячись на них, молився і поклонявся.

Зображень Господа Бога у скинії і в храмі Соломона не було тому, що впродовж більшої частини старозавітного життя люди не удостоєні були бачити Господа. «Не було зображень старозавітних праведників, бо тоді люди не були ще визволені й виправдані (Див.: Рим. 3, 9, 25; Мф 11, 11).

Сам Господь Ісус Христос послав чудесне зображення Свого Лика Едеському князеві Авгару: так званий нерукотворний образ. Помолившись перед нерукотворним образом Христовим, Авгар зцілився від невиліковної хвороби.

Св. євангеліст Лука, лікар і живописець, писав і залишив, за переданнями, після себе ікони Божої Матері.

Багато святих ікон Господь прославив чудотворіннями.

Зображувані на іконах тварини, навіть зображення диявола, не оскверняють святих ікон, якщо це потрібно для наочного зображення історичних подій. Бо ж не оскверняють згадки про них Святе Писання.

Не суперечить другій заповіді і шанування святих мощей. У святих мощах ми шануємо благодатну силу Божу, яка діє через мощі святих.

Для нас, християн, ідолопоклонство, у тому вигляді, як це роблять усі язичники, неможливе. Натомість, замість грубого ідолопоклонства, серед нас буває більш тонке ідолопоклонство. До такого ідолопоклонства відносять служіння гріховним пристрастям, а саме: користолюбство, черевоугодництво, гордість, марнославність та інше.

Користолюбство — це прагнення до багатства. Апостол Павло говорить, що «користолюбство (корисливість) є ідолослужіння» (Кол. 3, 5). Для користолюбної людини багатство стає наче ідолом, якому вона служить і поклоняється більше, ніж Богу.

Черевоугодництво — це ласощі, обжерливість, пияцтво. Про таких людей, які понад усе ставлять чуттєві задоволення від їжі та пиття, апостол Павло говорить, що «бог їхній — черево» (Фил. 3, 19).

Гордість і марнославність. Горда і марнославна людина надзвичайно високої думки про свої чесноти — розум, красу, багатство. Горда людина шанує тільки саму себе. Свої поняття і бажання вона вважає вищими від верховної волі Самого Бога. Презирливо і з насмішкою вона ставиться до чужих думок і порад і не відмовляється від своїх поглядів, якими б смішними і неправильними вони не були. Горда і марнославна людина із самої себе (як для себе, так і для інших) робить ідола.

Забороняючи ці тонкі пороки ідолопоклонства, друга заповідь тим самим спонукає до таких чеснот: безкорисливість та милосердя, стриманість, піст і смирення.

ПРО ТРЕТЮ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Не згадуй імені Господа Бога твого даремно.

Третьою заповіддю забороняється вимовляти ім’я Боже даремно, без відповідного благоговіння. Вживається ім’я Боже даремно, коли вимовляється в пустопорожніх розмовах, жартах та іграх.

Забороняючи взагалі легковажне і непобожне ставлення до імені Божого, ця заповідь забороняє гріхи, які походять від легковажного і непобожного ставлення до Бога. Такими гріхами є:

Божіння (божба), тобто легковажне вживання клятви у звичайних розмовах.

Богохульство — зухвалі слова проти Бога.

Блюзнірство, коли про священні предмети говорять жартома або насміхаючись.

Порушення обіцянок, даних Богу, клятвопорушення і неправдива клятва ім’ям Божим.

Ім’я Боже слід вимовляти зі страхом і побожністю, в молитві, у вченні про Бога і в законній клятві або присязі.

Побожну, законну клятву заповідь ця не забороняє. Сам Бог уживав клятву, про що згадує апостол Павло у посланні до євреїв, кажучи: «Люди клянуться вищим, і клятва на запевнення закінчує всяку суперечку їхню. Тому і Бог, бажаючи істотніше показати спадкоємцям обітниці незмінність волі Своєї, вжив клятву» (Євр. 6, 16-17).

ПРО ЧЕТВЕРТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

Пам’ятай день суботній, щоб святити його: шість днів працюй і виконуй у них всю роботу свою, а день сьомий — субота для Господа Бога твого.

Четвертою заповіддю Господь Бог повеліває шість днів працювати і робити свої діла, хто до яких покликаний; а сьомий день присвячувати служінню Богу, на святі й угодні Йому діла.

Святими й угодними Богу ділами є: турбота про спасіння своєї душі, молитва у храмі Божому і вдома, вивчення Закону Божого, просвічення розуму і серця корисними пізнаннями, читання Святого Письма та інших корисних для душі книг, благочестиві розмови, допомога бідним, відвідання хворих і ув’язнених, втішення засмучених та інші добрі діла.

У Старому Завіті святкувався сьомий день тижня — субота (тобто давньоєврейською мовою «спокій») — на згадку про створення Господом Богом світу («на сьомий день Бог почив від діл творіння»). В Новому Завіті, з часу св. апостолів, став святкуватися перший день тижня, воскресний (тобто неділя) — на згадку про Воскресіння Христове.

Під сьомим днем слід розуміти не тільки воскресний день, але й інші свята, встановлені Церквою, як і в Старому Завіті під назвою суботи малися на увазі й інші свята (свято Пасхи, П’ятдесятниці, Кущів та ін.).

Найголовніше християнське свято — «свято із свят і торжество із торжеств » — Світле Воскресіння Христове, Свята Пасха(в українській традиції — Великдень), що святкується в першу неділю після весняного повного місяця в період від 22 березня (4 квітня н. ст.) до 25 квітня (8 травня н. ст.).

Потім ідуть великі, так звані дванадесяті свята, встановлені на честь і славу Бога і Господа нашого Ісуса Христа і Пречистої Його Матері Діви Марії:

  1. Різдво Пресвятої Богородиці — 8 вересня (21 вересня н. ст.).
  2. Введення у храм Пресвятої Богородиці — 21 листопада (4 груд. н. ст.).
  3. Благовіщення, тобто ангельське сповіщення Пресвятій Діві Марії про втілення від Неї Сина Божого — 25 березня (7 квітня н. ст.).
  4. Різдво Христове — 25 грудня (7 січня н. ст.).
  5. Стрітення Господнє — 2 лютого (15 лютого н. ст.).
  6. Хрещення Господнє (Богоявлення, Йорданські свята) — 6 січня (19 січня н. ст.).
  7. Преображення Господнє — б серпня (19 серпня н. ст.).
  8. Вхід Господній у Єрусалим (Вербна неділя) — за тиждень до Пасхи.
  9. Вознесіння Господнє — на сороковий день після Пасхи.
  10. П’ятдесятниця, або день Святої Тройці (зішестя Святого Духа на апостолів) — на п’ятдесятий день після Пасхи.
  11. Воздвиження чесного Хреста Господнього — 14 вересня (27 вересня н. ст.).
  12. Успіння Божої Матері — 15 серпня (28 серпня н. ст.).

З інших свят особливо шануються:

  • Обрізання Господнє — 1 січня (14 січня н. ст.).
  • Покрова Божої Матері — 1 жовтня (14 жовтня н. ст.).
  • Різдво Іоана Хрестителя — 24 червня (7 липня н. ст.).
  • Усікновення голови Іоана Хрестителя — 29 серпня (11 вересня н. ст.).
  • Св. первоверховних апостолів Петра і Павла — 29 червня (12 липня н. ст.).
  • Св. апостола Іоана Богослова — 8 травня (21 травня н. ст. і 26 вересня (9 жовтня н. ст.).
  • Св. Чудотворця Миколая — 9 травня (22 травня н. ст.), і 6 грудня (19 грудня н. ст.).
  • Св. рівноап. князя Володимира — 15 липня (28 липня н. ст.).
  • Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, хрещення Руси-України — 1 серпня (14 серпня н. ст.).
  • Собор Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних — 8 листопада (21 листопада н. ст.).

    Пости, встановлені Церквою:

    Починається через тиждень після дня Святої Тройці і триває до 29 червня (12 липня н. ст.). Тривалість посту залежить від того, коли (раніше або пізніше) святкується Пасха. Найбільша тривалість його — шість тижнів, а найменша — тиждень з одним днем.

    Одноденні пости:

    Середа — на згадку про зраду Іуди, який видав Спасителя, п’ятниця — на спомин про хресні страждання і смерть Спасителя за нас.

    Посту у середу і п’ятницю не буває тільки у такі тижні: у Світлий (Пасхальний), у святки (від дня Різдва Христового до Хрещення), в Троїцький тиждень (від свята Св. Тройці до початку Петрового посту), в тиждень митаря і фарисея (перед Великим постом) і в Сиропусний (масляний) тиждень перед самим Великим постом, коли дозволяється їсти тільки молоко і яйця.

    Під час посту треба і духовно постувати, тобто особливо рішуче полишити всі погані звички і пристрасті: гнів, ненависть, ворожнечу; треба відійти від веселого життя, від ігор, видовищ, танців; не слід читати книг, які викликають у душі нечисті помисли і бажання; не можна їсти м’яса, молока, яєць, а слід обмежуватися пісними стравами (тобто рослинною їжею і, коли дозволено, рибою), вживаючи і цю їжу помірно. При багатоденному пості належить сповідатися й причаститися св. Таїн.

    Порушують четверту заповідь ж ті, хто лінується і в буденні шість днів не працює, так само і ті, хто працює у свято. Не менш порушують її і ті, хто хоч і припиняє світські заняття і роботи, але проводить ці дні лише в одних веселощах, іграх і віддається розгулу і пияцтву, не думаючи про те, щоб послужити Богу. Особливий гріх віддаватися розвагам підсвято, коли ми повинні бути на всенічній, а вранці — на літургії. У нас, православних християн, свято починається з вечора, коли служиться всенічна, і віддавати цей час танцям або іншим розвагам означає знущатися зі свята.

    ПРО П’ЯТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

    Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.

    П’ятою заповіддю Господь Бог наказує нам шанувати батьків своїх і за це обіцяє довге життя у добробуті.

    Шанувати батьків означає: любити їх, шанобливо ставитися до них, не ображати їх ні словами, ні вчинками, слухатися їх, допомагати їм у праці, турбуватися про них, коли вони в біді, а особливо в час хвороби та їхньої старості, а також молитися за них Богу, як за життя їхнього, так і після смерті.

    Гріх непошани до батьків — великий гріх. У Старому Завіті, хто лихословив батька або матір, карався смертю (Мк 7, 10; Вих. 21, 16).

    Поряд з батьками ми повинні шанувати і тих, хто так або інакше заміняє нам батьків. До таких осіб належать:пастирі й отці духовні, які турбуються про наше спасіння, навчають нас віри і моляться за нас; начальники цивільні, які турбуються про наше мирне життя і захищають нас від утисків; вихователі, вчителі і благодійники, які дбають про те, щоб навчити нас і дати нам все добре і корисне; і взагалі, старші за віком, які мають досвід життя і тому можуть дати нам добру пораду. Тому грішать ті, які не поважають старших, особливо старих; хто з недовір’ям ставиться до їхньої досвідченості, байдуже, а інколи з насмішкою сприймає їхні зауваження і настанови, вважаючи їх людьми «відсталими», а їхні поняття і погляди «віджилими». Ще у Старому Завіті Господь сказав через Мойсея: «Перед лицем сивого встань і вшануй лице старого, і бійся Господа Бога твого» (Лев. 19, 32).

    Але якби сталося так, що батьки або начальники зажадали від нас чогось такого, що суперечить вірі і Закону Божому, то тоді слід сказати їм, як сказали апостоли начальникам юдейським: «Судіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (Діян. 4, 19). І слід перетерпіти за віру і Закон Божий все, що б за це не було.

    ПРО ШОСТУ ЗАПОВІДЬ ЗАКОНУ БОЖОГО

    Не вбивай.

    Шостою заповіддю Господь Бог забороняє вбивство, тобто позбавлення життя іншої людини і самого себе (самогубство) в будь-який спосіб.

    Життя — найбільший дар Божий; тому позбавляти життя себе або відбирати його в когось іншого — найжахливіший, найтяжчий і найбільший гріх.

    Самогубство — найстрашніший з усіх гріхів, вчинених проти шостої заповіді, бо у самогубстві, крім гріха убивства, є ще тяжкий гріх — відчай, ремствування на Бога і зухвалий бунт проти Провидіння Божого. Крім того, самогубство виключає можливість покаяння.

    Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила іншу людину ненавмисно; і таке вбивство є теж тяжким гріхом, бо в цьому випадку той, хто вбив, винен у своїй необережності.

    Людина буває винною в убивстві й тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє вбивству або хоча б допускає інших до цього.

    Наприклад:

    Грішить проти шостої заповіді і той, хто бажає смерті іншій людині, хто не подає допомоги бідним і хворим, хто не живе з іншими у злагоді і в мирі, а, навпаки, ставиться до інших з ненавистю, заздрощами і злобою, затіває з іншими сварки і бійки, кривдить інших. Грішать проти шостої заповіді всі злі і сильні, які кривдять слабких, що трапляється і серед дітей. Євангельський закон Христів каже: «Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, є людиновбивця» (1 Ін 3, 15).

    Крім тілесного вбивства, є ще страшніше і відповідальніше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного вбивства — спокуса, тобто коли хто зводить (спокушує) ближнього у невір’я або на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.

    Спаситель сказав: «Хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще 6, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині… горе такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф 18, 6-7).

    Щоб уникнути гріха проти шостої заповіді, християнинові необхідно: допомагати бідним, служити хворим, утішати засмучених, полегшувати стан нещасних, з усіма поводитися лагідно і з любов’ю, миритися із розгніваними, прощати кривди, робити добро ворогам і ні словом, ні ділом не подавати згубного прикладу іншим, особливо дітям.

    Не можна прирівнювати до злочинного вбивства битву на війні. Війна є велике суспільне зло, але, в той же час, війна є і велике лихо, яке попустив Господь для виправлення і напоумлення народу, як Він допускає і епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Церква не розглядає як особистий гріх людини, тим більше, що кожен воїн повинен, за заповіддю Христовою, «покласти душу (віддати життя) свою за друзів своїх», для захисту віри й батьківщини.

    Серед воїнів було багато святих, прославлених чудесами.

    Однак на війні можуть бути і злочинні вбивства, це коли, наприклад, воїн вб